№18 05.10.03

ідент. код 1866700693, тел/факс (03122)-29069

(88000 Ужгород, Главпочтамт, а/я 46 “А”)

Копія 3: The Register Europian Court of Human Rights Counsul of Europe

В ЕВРОПЕЙСКИЙ СУД ПО ПРАВАМ ЧЕЛОВЕКА

INTERNET: http://www.echr.coe.int

(Приложение к дополнительному № 8 заявлению в Европейский Суд)

/Відносно рішення 12.09.03 №5/299

госпсуду Закарпатської обл./

/Ціна позову 9940 грн.

Грунтуясь на р.ХII ГПКУ, після усунення обставин згідно ухвали ЛАГС 26.09.03 № 5/299, зазначених у п.2 ст. 97 ГПКУ, вношу повторну апеляційну скаргу без формальних недолікив апеляційної скарги 16.09.03 №16, повернутою ЛАГС 03.10.03 (с іншими доказами направлення копії скарги іншим сторонам спору та в авторському перекладі на державну мову - не рідну мову позивача, яку не вивчав; прошу суд і сторони пробачити мовні, граматични і стилістичні помилки-недоліки), на рішення 12.09.03 госпсуду Закарпатської обл. по справі 5/299 судді В.І.Карпинець з змінами ухвалою того саме суду 15.09.02 (повинно бути 15.09.03), (далі – Рішення), в чергового (четвертого) розгляду в іншому складі того ж суду (справа 7/44-2001- в 1-ому розгляду), в виконанні постанови ЛАГС 05.06.03, в справі по відшкодування нематеріальної шкоди, де відповідач №1 – ДПІ в м. Ужгороді, відповідач №2 (3-тя особа) – управління держказначейства в Закарпатський обл, та вношу клопотання про відновлення пропущеного строку для подання апеляційної скарги згідно ст.97 ГПКУ.

1. Суть спору в Рішенні викладена в основному вірно.

2.Прошу рахувати поважною підстави відновлення пропущеного строку подання апеляційної жалоби тому, що:

2.1. Порушення судом норм матеріального права у тому, що:

2.1.1. В мотивувальній частині Рішення (стор.2) з посиланням на ст.ст.13 и 14 ЗУ “Про державну податкову службу” вказано: “У випадку, коли збитки завдані неправомірними діями посадових осіб органів державної податкової служби, такі підлягають відшкодуванню за рахунок коштів держбюджету” (ДПС - далі). “Таким чином, законодавством встановлена відповідальність лише посадових осіб ДПС, та не передбачена відповідальність в цій частині самого органу ДПС, оскільки ст.14 ЗУ “Про державну податкову службу” надає право оскарження рішень і дій органів ГПС у встановленному законодавством порядку”.

a. Рішення в цій частині

• не тількі суперечить логиці, тому, що заперечення відповідальності посадових осіб не спричиняє відсутності відповідальності держоргану влади;
• не тільки посилається на законодавство, яке звільняє від матеріальної відповідальності посадових осіб ДПС (ДПІ), перекладає відшкодування збитків на державу, та не вказує на відповідальність службових осіб (різницю між ними див. в КУ, постановах та в рекомендаціях ВСУ, ВАСУ, ВГСУ), що робили налогову перевірку (див. акт с додатками у справі на СDR –диске позивача) з багаточисленними порушеннями - тих (инспекторів-контролерів), чиї підписи під актом перевірки (не е посадовими особами), хто перевіряв її підсумки, брав участь у позасудовій апеляції, перевіряв законність перед прийняттям санкцій, хто перевіряв на неприсутність/присутність кримінальних порушень позивача, хто виконував/невиконував судові рішення по відшкодуванню матеріальних збитків по судовим рішенням з значними та багачисленними порушениями законів.

b. Рішення у цій частині незаконно також по причині суперечності ст.55 КУ, котра декларує позивачу право оскаржити в суді дії та бездіяльність органів влади, а не тільки посадових і службових її осіб. Усякий Закон України, що обмежує у цих правах позивача, незаконний згідно ст. 64 КУ, і не може застосовуватися. Тим більше, що ст.124 КУ розширюе юрисдицію суду на усі правовідношення, котрі діють в державі, у т.ч. спори со службовими і юридичними особами, а також права особи на звернення до суду за вирішенням спору, що не може бути обмежено законом чи іншими нормативно-правовими актами. Також, суд не використав рекомендацій у цій частині діючий апеляційній постанові (ЛАГС 05.06.03 №5/299), процедурно обов`язкової для Закарпатського госпсуда. Таким чином, судом порушено право позивача на відшкодуванння за рахунок держави заподіяної шкоди (збитків) згідно ст.56 КУ.

2.1.2. Мотивувальна частина Рішення відносно відшкодування заподіяної нематеріальної (і моральної (у т.ч.) шкоди (збитків) саме посадовими особами, а не організацією відповідача, руйнує принцип однооманітного використання права тому, що ці питання одночасно вирішені судовими рішеннями по позовам 7/55 – 1999 та 7/30-2000, перевіреними усіма національними судовими та надзорними інстанціями, в спорах про відшкодуванння податків з участю тих самих сторін. В подібній ситуації вже вирішено питання відповідальності та підсудності саме ДПІ (ДПС), а не її службових осіб. Визиває сумніви справедливость Рішення - суд суперечить самому собі, оскільки рішення 05.09.00 №7/30-2000 фактично прийнято їм за преюдицію.

2.1.3. Ст.124 КУ, яка повинна бути використана судом, по мотивам, вказаним вище, дає позивачу право звернення в суд за сатисфакцією порушених КОЖНОГО ЗАКОНОМ ОХОРОНЯЕМИХ ПРАВ І СВОБОД, у т.ч. нематеріальних (незалежно від нанесення моральноі шкоди), реєстр яких приведений, у вих. 20.09.01 № 88 (вх..5771), не заперечених відповідачами. Суд обмежився лише неповним дослідженням моральних наслідків перевірки та наступної діяльності відповідачів, лишив без розгляду і без сатісфакції богаточисленні порушення охороняємих КУ і міжнародної Конвенції прав та свобод позивача, вказаних у матеріалах госпсправи. Доказом неповного дослідження є відсутність мотивувальних зуперечень відповідачів по пунктам претензій вих. 20.09.01 №88 (вх.5771).

2.1.4. Рішення вказує на неможливість використання норми ст.440¹ ЦКУ в частині порядку доказів нематеріальної щкоди (збитків) (моральної, в т.ч.) по мотиву, що правове положення позивача підпадае під ст.2 ЗУ “Про підприємства в Украіні” (абз.2 cтор.3 Рішення) і, тому, покладає сбір доказів факту нематеріальної шкоди (збитків) на позивача.

З другої сторони - таке використання права судом, на мою думку є помилковим, оскільки ніякий спеціальний Закон не вправі залишити позивача конституційних прав особі, рівності громадянських прав у порівнянні іншими платниками податків, спори яких виконують процедури ЦКУ (в випадку, коли вони є непідприємцями). Навпаки, на мою думку, згадуваний закон має додати позивачу права підприємця, не виключає його громадянського права на захист у рамках ЦКУ, встановленої ст.440¹ ЦКУ, тим більше, що порядок доказів у силу одноманітного використання права потребують саме її використання, замість використання ст.33 ГПКУ, як вирішив суд. Оскільки докази, які мали бути зібрані одним способом, не повинні вимагатися судом та стороною, як докази зібрані іншим способом. Тому, рахую, суд нарушив одноманитність в використовуванні права змінив порядок збору доказів.

Таке, прийняте в Рішенні використання нормативного акту, порушує охороняєме законом конституційне право, свободу та інтереси позивача, обмежуя норму ст. 56 КУ, с декларірованим правом на відшкодування моральної шкоди (збитків), причиненої незаконними рішеннями, діями та бездіяльністю не тількі службових осіб, но і органів держвлади, обмежуя право позивача на справедливий суд в розумний строк згідно ЕвроКонвенції (Рим.1950 г). Права, які Конституцією декларовані кожному громадянину (у т.ч. підприємцю), не можуть бути зменьшені ніяким нормативним актом, правом позивача використовувати методику ст.440¹ ЦКУ – та від відповідача вимагати та залучати докази, що моральна шкода (збиткі) нанесені не їх посадовими та службовими особами, не їх організацією, що припустили, на думку позивача, суду, аудитора, судексперта (в справі 7/55) багаточисленні доказані порушення охороняемих прав та свобод позивача. Саме так, рахую, покладена на ДПІ зобов`язаність доказів непричинення нематеріальної шкоди (збитків). В силу того, что де яки обставини можуть доводити тількі особливим чином. Докази від супротивного мают таку саму силу, як індукция чи дедукция. Порядок доказів моральної шкоди (збиткі) не залежить, нанесен він був ДПІ у процесі збору податків (привласненням майна) чи, наприклад, неуплатою за поставлений йому товар в процесі своеї уставної діяльності сторін спору, но щкода (збиткі) при збиранні податків, як правило, збільшена неможливістю вибору партнера по відношенням.

Рішення в частині невикористання ст. 440¹ ЦКУ заперечує також діючій касаційній постанові 17.09.02 №5/299 ВГСУ, що також заперечує прцесуальному одноманітному застосуванню законодавства.

2.2. Якщо умовно погодитися з думкою суду (з чим позивач безумовно не згоден), Рішення, на мою думку, порушує норму процесуального права у тому, що порушена норма ст.24 ГПКУ. Суд Рішенням визначив, що відповідачом по справі може бути інша особа замість названих позивачом відповідачів, суд не використав передбаченої Кодексом процедуру зміни неналежного відповідача на інших, якими, на його думку, має бути замість ДПІ – його посадові особи. Вказую на важливу процесуальну помилку суду (особліво важливу, коли з моїми мотивами інших розділів скарги апеляційна інстанція не згідна), тому, що воно у такому разі приводить до значного порушення процесуального права позивача на справедливий суд. Справа у такому разі повинна розглядатися знову (що не зроблено) з строку, коли виноситься ухвала (якої не було) про інших відповідачив. Таким чином, процесуально могло бути, в цій важливій частині, з цього строку, забеспечена справедливість рішення судового спору згідно прав та свобод Чоловіка з римської ЄвроКонвенції 1950 р.

2.3. Ст.124 КУ зобов`язала суд дослідити в Рішенні не тількі факти причинення моральної шкоди (збитків), в наслідку податкової перевірки, но і багаточисленні факти порушень нематеріальних прав і охороняємих свобод та прохання позивача про їх сатісфакцію в судовому засіданні 08.09.03 (див. аудіозапись), чого зроблено не було. Суд обмежився дослідженням морального стану позивача, в той час, як без його обов`язкового дослідження залишилися багаточисленні порушення охороняємих КУ и міжнародним правом основні права та свободи, більшу частину яких дивись в вих. позивача на 37 арк. від 20.09.01 №88 (вх.5771). Ни одне з мотивів порушень відповідачем не спростовано.

2.4. О неповному дослідженні матеріалів справи судом свідчить суперечність мотививувальної частини Рішення судовому рішенню 12.11.01 №5/299 госпсуда Закарпатської обл. та апеляційній постанові 11.03.02 №5/299 ЛАГС, що знайшло відображення у мотивувальній частини (2-ой абз. знизу стор.2) постанови ВГСУ 17.09.02 №5/299 в тому, що госпсуд та апеляційна інстанція прийшли до висновку про правомірність позовних вимог, та достатности доказів, та підтверждених негативних наслідків для позивача в позивний строк, а причинний зв`язок з суперечливої ситуації визнали доведеним.

3. Вношу клопотання суду про відновлення строку який був пропущений для подання апеляційної скарги згідно ст.97 ГПКУ